Події

Цей пост не про мистецтво

Цей пост не про мистецтво

Уже два місяці як я із вдячністю погодилась вести арт-блог UART. Але за весь цей час вдячність не матеріалізувалась у бодай одне слово. Розуміла, що перший пост має бути особливим. Хоча це лише вступ, та він валідує (або ні) автора в очах і думках читачів, які за першим враженням визначаються, чи витрачатимуть свій цінний час на його дописи у майбутньому. У голові стільки всього, чим хотілося б із вами поділитися, про що хотілося б подискутувати – реактуалізація українських музеїв, (не)потрібність кітчу у сучасній культурі, селфі та автопортрети, українські (не)великі та (не)величні. Проте цей перший пост – не про мистецтво.

Знаєте ви чи ні, та в мене не чистий арт-історичний бекграунд. З одного боку, цей факт зручно використовується колегами, коли треба справедливо підкреслити мою некомпетентність. З іншого – він дає змогу бачити мистецтво з ракурсу іншої сфери та аналізувати його, не самозамикаючись на ефемерно-чуттєвому рівні, який так полюбляла радянська і до якого часто вдається вітчизняна арт-критика. Проте навіть усі ці обставини не є першопричинами того, що цей пост – не про мистецтво. Основна причина – це те, що відбувається з нами і довкола нас уже більше, ніж півроку. Не хочу і не можу починати наше спілкування з локального аналізу окремого митця чи виставки. Спочатку, мені здається, ми мали б – кожен для себе – замислитись, що і для кого ми хотіли б зберегти.

Так само, як і ви, я з жахом спостерігаю за подіями в Криму та на Сході України. Уявити не могла, що у своїй державі на практиці зіткнуся з тим, чому присвятила свої академічні дослідження – із захистом культурних цінностей. Не обтяжуватиму вас міжнародно-правовими категоріями та посиланнями на конвенції. Зараз не про право чи ліво, зараз – про наше розуміння сутності та цінностей. Крим змусив мене замислитись над тим, що фізичне збереження мистецьких артефактів не завжди є остаточним досягненням. Точніше, воно не має бути ізольованою метою. Формальна неушкодженість творів мистецтва при паралельному ігноруванні супутніх обставин – відриванні їх від народу, яким вони створені, із яким вони пов'язані – викорінює артефакт і перетворює на лабораторно-колбовий продукт. Відтепер це витвір зі штучним живленням, який існує за інерцією. Вирваний із культурно-соціального континууму, який його породив, із яким він разом розвивався, такий твір перестає бути співзвучним реальному життю.

Ви можете справедливо зауважити: як у такому випадку спокійно дивитись на античні артефакти у провідних британських і французьких музеях? Але я і не прагну тотальної арт-репатріації. Мені, натомість, видається, що є глибинна цивілізаційна різниця між арт-трофеями часів Луї XIV і Наполеона та препаруванням культурної спадщини Криму. У першому випадку мистецькі твори вже давно інтернаціоналізувались (нехай і не без справедливих історичних застережень), зростивши свою нову історію у новому суспільстві та на новій локації. У другому ж, який відбувся у ХХІ столітті, є лише розрив ідентичностей.

Можливо, для вас ситуація з культурною спадщиною Криму була очевидною від початку. Та до мене усвідомлення прийшло лише після спілкування із вимушеними переселенцями з АРК, після їхніх розповідей про всі форми стимулювання переїзду континентальних росіян на півострів, після заяви однієї з авторитетних міжнародних організацій про те, що головне, аби кримські артефакти були неушкоджені, а в чиїй вони юрисдикції – це вже «некультурні» питання. Дійсно, юрисдикція не є культурним питанням, але приналежність артефакту своєму народу - безсумнівно. Після всього, що сталося з Кримом, на фізичному рівні відчувається вакуум, що оточує «неушкоджені» твори мистецтва півострову, людей, які були насильно відтяті від своєї культурної та природної спадщини та тих, хто був штучно до неї приставлений. Схожі, хоча далеко не такі болючі відчуття викликають старовинні британські маєтки, які через один належать вихідцям із пострадянського простору чи країн Перської затоки.

Характер подій на Сході України інший, та природа цих проблем спільна із кримськими. Захоплення, розграбування та замінування «Ізоляції» є не просто проявом усіх можливих порушень міжнародно-правових норм про захист культурних цінностей. У цій ситуації важлива перш за все природа закладу. «Ізоляція» була не просто платформою для критичних проектів і критичного мислення. Вона, перш за все, працювала із сучасним мистецтвом. Тобто із тим і у такий спосіб, що більшою частиною регіону не просто не сприймаються як щось вартісне, а не сприймаються в принципі. Цілком вірогідно, що займаючи «Ізоляцію» представники ДНР не розцінювали її як «культурну» інституцію із «мистецькими» об’єктами. І у такій ситуації не так важливо, за якою саме нормою бойовиків буде притягнуто до відповідальності – напад на цивільний об’єкт чи напад на установу культури. Головне – наша ідентифікація твору мистецтва чи установи, яка його зберігає, відчуття власної співпричетності та усвідомлене бажання зберегти.

Розумію, що з бойовими діями, які в ці хвилини відбуваються на Сході країни, важко (а комусь здасться, що і недоречно) думати про приналежність і вразливість культурної спадщини. Проте такі нефізичні злами мають довготривалу дію з наслідками значно глибиннішими, ніж може здаватись. Правонаступництво нації, укорінення на рідній землі та співпричетність до неї відбуваються у значній мірі саме через культурні та релігійні символи, подобається нам це чи ні. Тому цим постом, які і всіма подальшими, я хотіла би не лише і не стільки постачати інформацію, скільки ставити перед вами запитання, над якими необхідно думати та щодо яких необхідно дискутувати. Неважливо, де це відбуватиметься – у коментарях до цього блогу чи за чаєм із друзями у затишній кав’ярні. Головне – аби не під час чергових збройних дій, коли ми знову не знатимемо, кого, що і для чого захищати.

Дата: 02.07.2014